Сіські-піські в голові

Ой сиджу я при садочку,

Де черешня й м’ята дише,

Макси, Валіки й дурниці

Хай гуляють десь подлишем.

Я собі вчу англійську,

Щоб і світ, і розум ширивсь,

А не хлопців тих виховувать,

Що від фото аж задимились.

Поливаю огірочки,

Картоплинка уже лігла,

А дурні хай за мной бігають —

Мозку в них нема й не було.

В мене в хаті тепло й тихо,

Печиво хрумтить святково,

Я собі живу, як треба —

Доля йде в мене народно.

Хочуть хлопці «сіська-піська» —

То хай шукають в темнім лісі.

Я ж дівчина не з базару,

Я з розумом, не з тієї місі.

І сміюсь собі потроху,

Бо життя моє — як пісня:

Сад, культура, книга, мова —

Оце цінність справжня, біса.

Ой сиджу я край городу,

При базиліку та м’яті,

Хто до мене з «піська-сіська» —

Той назад іде розп’ятий.

Бо у Хінчешть є наука:

Тут не ходять без культури.

Хто не має в серці мозку,

Тому вітер свище в дури.

Я ж як травниця старезна:

Слово гостре, думка стигла.

До мене ходять за порадами,

А не за картинкою стидною й млілою.

Макс прилетів, як той комарик —

«Цьомчик дай, покажи трішки…»

А я йому: «Йди, Максимчику,

Бо тебе куснула мисль лишка».

Валік теж прийшов, бідненький,

Ніс фантазії на спині,

Та пішов додому швидко —

Я ж не дівка у упадині.

А я сиджу собі з книжкой,

Читаю слова чужинські.

Мов королева при лісі —

І мудра, і трохи жіночинська.

А навколо сад шумить так,

Наче знає мою думку:

Хто прийшов без честі в серці —

Повертається в мить у трунку.

Бо тут, у Хінчешть, закони:

Хто не чує жінку з розумом —

Того виносить вітер з хати,

Аж куди не видно подомом.

Ой так живу я спокійнісінько,

Без нервів, без зайвої мороки:

Хлопці хай літають, свищуть —

Я ж росту, як ліс глибокий.