“Сивнющу гілку яблукату”

Сивнющу гілку яблукату

ти ненароком відчахнув —

до себе притягав — почув

слабенький тріск, немов крізь вату.

Немов шепнула: “Відійди.

Упасти дай на землю в туску”.

Ти вбиту притулив галузку

до рани — замітав сліди.

Ти мертву примостив між віт,

бо не хотів завдати болю

своєму батьку.

  Неживій

велів прикинутись живою.

…А на Михайла в перший сніг

немолодого чоловіка

хтось дуже тихо в сад покликав…

І впала віть йому до ніг.

Підняв, погладив, бо щепив

її. Ждав яблука терпкого.

Він не сказав тобі нічого.

Чому він очі опустив?