“Сказав: «Ти на відстані» — відстанню стала”

Сказав: «Ти на відстані» — відстанню стала,

і півень тебе не сягає вже криком,

вже і дорога потовщала в палець,

і слід затягло у глибини безликі…

Зайві слова — зміст їх неповний,

тільки тепло випромінюю з серця —

голос летить слідкома молитовний,

що, ніби лікоть сорочки, протерся…

Я покликав тебе високо з ночі,

пальці вмерзали в кригу подушки,

та виникали якісь поторочі —

смерті чи страху догідливі служки…

Образ вони, наче мур, розібрали —

не позосталось від тебе ні риски, —

маску мені до лиця прикладали:

чув я металу холодного стиски…

Вираз наміряли — усмішку блазня,

ще й притрусили млою сивини:

— Не сумування у тебе, а празник…

Можеш радіти, — сказали, — віднині…

Бо не здешевіли ваші стосунки,

ви не покривдили словом минуле…

Прагнеш ти мови якого гатунку?

Може, прокльонів? Миттю притулим… —

Боляче губи ламав я до ранку,

півень кричав, неначе й за мене,

тіні трясла на стіні лихоманка,

темряву з ніг витискала зеленість.

Я доторкнувсь до обличчя — личина,

очі прорізані, губи холодні,

зяяла в шибці глуха порожнина —

ти ж виринала, немов із безодні.

***