Сказав він: “Тебе я покину”

Сказав він: “Тебе я покину”.

Вона йому тихо: “Іди”…

І сльози малої дитини

Спинити його не змогли.

В душі – розцвітали троянди

У черзі до нових розваг…

Але не знайшлося відради

У інших жіночих руках…

Простити вона не зуміла,

Коли він прийшов на поріг.

Чи здатні слова запізнілі

Спокутати юності гріх…

Немає чужої провини

В розтрачених марно роках…

А сльози твоєї дитини –

Вони – найгіркіші на смак…

Тепер – його карту побито,

Душа – як спустошений сад.

Не склеїти те, що розбито.

Немає дороги назад…

Та криється суть в порівнянні.

Не так усе просто в житті.

Навіщо топтати кохання?

Навіщо…іти…із сім”ї ?