Слава художнику

В небо піднявшись, осінь прощалася в небі з Москвою,

Падали стиглі червінці на скроні землі молодої.

Тихо стояли ми всі перед очима учителя свого.

Тихо світилися ми лиш одним запитанням до нього,

Поки не мовив він слова, дивлячись в будучні весни:

“Все забувається” губиться в зміні годин бистролетних,

В зміні годин лиш прощення нема за вподіяні вчинки і рухи.

Горе людині, коли недовір’ям стрічає свій ранок,

Важко, хто день свій пізнав нелюбов’ю до нього,

Гірко, хто вечір прокляв свій за марність страждань і тривоги.

Слава, хто все не забув, не згубив, не простив на землі цій!”

Так говорив він, і осінь його зігрівала долоню,

Так повторили ми, так ми повторюєм досі.

В стиглому небі прощання повільно кричало і гусло,

І запеклося над нами червоною раною сонця на сході…

Вище і вище здіймаймось нині під гору у зрілість.

Ллється згори наша мужність, єдине, що нам необхідне.

Добре, учителю, що ти небокраї підняв нам людського стремління,

Добре, що ти нас на крила узяв у довір’ї своєму,

Добре, що ти нас збентежив красою великого серця,

Добре, що ти в наші руки поклав несподівано Землю,

Землю поклав, щоб злітати могли ми над нею для щастя,

Добре, що ти наша совість і мужня упевненість наша.

Слава тобі!

1956