Сліди

Вийшов — дорога гуляє сама по собі,

перепочивши при ярій вербі,

в землю пустивши мичку коріння,

щоб запастися довгим терпінням.

Глянув: дорога струмує піском,

не перейняти її батіжком —

з яру на гірку, з шпилю в ярок

віється весело пилу клубок.

Віжки прядив’яні туго бринять,

грузне у порох дороги печать:

рівну дорогу копито горбатить,

котиться лихо на коліщатах…

Рушив — курилося рівне байдужжя,

перетиналося степу окружжя;

поглядом, слухом було не вгадать,

де знакувала землю печать;

хто зупинився, а хто повернувся —

все заплелося у вічному русі.

Пам’ять припала пилом доріг…

Земле-землице, зраджуєш всіх,

долі химерні рівняєш дощами,

швидко течеш забутям попід нами.

Став, але простір від мене тікав;

пил зачерпнув — він запіксь в кулаках;

кинув розпачливо груддя від себе,

очі піднявши сподівано в небо:

там ні позначок, ніяких рубців…

Чую — холоне сльоза на щоці.

***