Слідом за

Продухвина в небі джерельно-блакитна

на мить відчинилась, аби подививсь

в безодняву далеч, у безмір неситу,

куди наші душі відлинуть колись.

Не страшно — бентежно, погідно, святково,

немов серед буднів неділю зустрів,

немов в чужолюдді почув рідне слово,

що миттю занесло на рідний поріг.

Оманливе житло, останнє пристання.

Вдивляюсь у тебе, аж очі болять,

і пам’ять, спустошена вкрай від мовчання,

не може ні жодного слова згадать.

І сам себе бачиш ти ніби ізбоку:

по шию у сніг провалившись, закляк

у полі-роздоллі під небом високим,

а поруч з тобою твій брат-коров’як.

Він сім’я не сіє, а дивиться в землю,

де чорним проваллям розкрилась глибінь…

Сухий, шелестливий і ніби веселий,

відкинув від себе пошарпану тінь;

він міцно тримає летюче насіння,

стискає його у сухих кулаках,

бо він пам’ятає про чин воскресіння,

терпляче весни аж до скніння чека…

О брате мій старший, твоє первородство

у тому, що землю ти міцно посів,

а разом із нею і весь часо-простір,

а я — безкорінний — лиш обшири слів.

Тому і задивлений, брате, у небо,

і отвір шукаю, щоб камінь жбурнуть,

щоб вимірять відстань від себе до тебе

і слідом за каменем кинутись в путь.

***