Сліпий дощ сорок першого року

Звідкіль цей дощ, коли ані хмарини,

ні цятки в небі — вимита блакить:

течуть, течуть єднальні волокнини,

а поміж ними і життєва нить.

Цей зрячий дощ наш двір не обминає,

дуднить в дійницю, землю колупа,

нам пригорщі дитячі заливає,

гарячий дощ, солоний — як ропа…

Ти ще малий і ще не можеш знати,

чому цей дощ унадився до нас,

чому, чому разом із громом в хату

заходив він розгонисто не раз.

Ти шепотів: «Минай нас стороною…» —

і до хмарини очі поривав,

та дощ ставав густою пеленою

і фотокартку батькову змивав…

Хоч я живу давно вже за горою,

пообтинав косою всі нитки,

та й досі ходить дощ сліпий за мною:

де не ступну — там забива гвіздки…

***