Сльота

За вологою шибкою дерево плаче,

Сіре небо дощем капотить безупинно.

Ну, чого ти болиш, моє серце? Неначе

Щось у світі страшне учинитись повинно.

Я не знаю, що саме — з людьми чи зі мною,

З цілим світом чи тільки з моєю душею.

Ніби знов мені треба ріллею курною

Вирушати під кулі в холодну траншею.

Ну, а може, не це? Може, просто сьогодні

Хтось про мене подумав лихе і злостиве.

Підкотилась та думка з нічної безодні

І вп’ялась, наче п’явка, у серце чутливе.

Гірко бачити берег неначе в корості —

Геть завалений склом та брудними

пляшками.

Та ще гірше, якщо ми засіємо простір

Підозрінням отруйним, лихими думками.

Десь кублиться воно в небезпеці тривалій —

Зло, яке ми думками лихими наплодим,—

Мов скляні різаки, що лежать між конвалій,

Щоб когось покалічити нині чи згодом.

Із недоброї схованки в поле магнітне

Ті думки заповзуть і вдеруться до хати.

Щось наляже на душу тяжке й непривітне —

Легше серцю твоєму труну попрохати.

І тоді поза вікнами дерево плаче,

Сіре небо дощем капотить безупинно.

І така наповзає тривога, неначе

Щось у світі страшне учинитись повинно.