Слово блаженного Прохора з глибини серця

Изсыпану же бывшу попелу, и ту

абие преложися в соль.

Києво-Печерський патерик

З лободи роблю хліб і лебедником звуся,

обертаю і попіл мирянам на сіль,

і до неба мій погляд обернений в скрусі,

покликаю, всевишній, тебе звідусіль:

— Ізласкався над нами, убогими духом і тілом:

що та воля, вона неспроможна життя обійнять!..

Плоть стареча зібгалась, неначе капшук спорожнілий,

і листки лободи мідяками у ній торохтять…

Що ми зможем придбать за шажок, сю мізерну ніщоту,

клоччя жмут, чи смолу, чи соломи рядно? —

щоб бичка-третячка залатать і розвіять скорботу,

потерушне нутро закропивши холодним вином.

Що ми можем? А можем з стеблиноньки льону

на сто ліктів наткати собі полотна

і пустить в довжину крові нитку червону:

довжина полотна — то життя довжина.

В білім сувертку днів, у тугому сувої,

позлипавшись, вологі злились письмена,

бо мечем, як пером, що зволожувавсь кров’ю,

нотувались звитяги на шир полотна.

Поїдучий вогонь спопелив все до титли,

і сувої дерев, розгорнувши, читав,

і за вітром пустив, але пам’ять не витлив:

позосталася нить у золі золота.

І листки лободи, що у зір залетіли,

лютим вихором зірвані з чорних багать,

кружеляючи тихо в спустошенім тілі,

наче била у дзвонах, іржаво дзвенять

і чи збудять, чи ні княжі душі поснулі —

калатайні листки в оболонках лунких —

разом з попелом чорним в небесну півкулю

відлітали нетлінні опуклі рядки:

—Що ви сієте? Чисте зерно на майбутнє?

Все, що сіється тлінним, в нетлінні встає…

Не сховатись олжі у жоднісінькім скрутні —

неухильне для всіх правосуддя моє…

Святополче, візьми чорний попіл в долоні,

свою кривду присип і роз’ятри вуста,

щоб було, наче кров, кожне слово солоним

і солодким, як правда свята.

***