Слово Григорія Сковороди

Я замовкаю, милосердний творче,

в союзі спокою став всевловимим слух,

і оглядаю поглядом дозорчим,

як гонить долю швидкобіжний дух.

А з вежі тіла видно лиш минуле,

та небосхил, та ще підступний степ,

і намистяний голос осавула,

що на кургані круками затерп.

І проступає чорний слід стожарні

там, де траву постригли вітряки,

і привиди, мов юрмища базарні,

ідуть по обрію понуро у віки…

Війне полова, запорошить очі,

і звук протне раптову сліпоту,

і я почую, милосердний творче,

усю забуту світом лункоту.

Хриплячих коней і риплячі кола,

повйокування, нокування, свист

і голос міді та заліза голос,

і вигуки, що вгору піднялись.

Сиричний ляскіт, брязкіт, валування

жіночих голосів, пісень — клубок…

Ось-ось слух лопне, лиш додай останній

до всього ще й сопілки голосок…

Та знову тиша… курява ядуча

і дух заб’є, зведе на манівці,

аби відчув умовність всіх ополчень

і ненадійність патика в руці.

Аби пізнав всю немічність на дотик,

і пучками щербатості збагнув,

і, втративши усі земні висоти,

прославив лиш життєву довжину.

***