Слово

В форму слова твого перелито жадання,

скажеш «яблуко» — вмить заопуклиться плід,

сік на пучках проступить лише з дотикання,

тінь пообіч застигне кружальцем, як лід.

Слово суще, лукаве, спасенне,

перемліле в устах — хоч кричи.

Промовляєш його цілоденно,

цілонічно… Та слово мовчить.

Видихаєш його на свічадо,

придивляєшся — крапля дрібна,

і тьмяніє вона, мов окрушина згляду —

мерехтить срібна нить шовкопряда,

тоне, тане, сягаючи дна…

Ставиш гілку-вербілку у склянку з водою,

переводиш у слово незвіданий зміст —

бачиш, ніби стіна поміж словом й тобою,

сніг стоїть у твій зріст.

На стіні тій верба, розпорошена тінню,

і разки розпорошених сойчиних крил,

і синиці висять, мов кленове насіння, —

розмахнулась ураз… біла труш… срібний пил…

З джерела того слова непам’ять зринає,

вже не зглибити, ні, ворушку каламуть,

що колись пореклася вмістилищем раю,

а тепер: в с е з а б у д ь, в с е з а б у д ь…

Научися мовчать, переважувать тишу,

так немовби до тебе і слів не було…

Тільки хто це по стінах крижиною пише

І гукає студено: — Павло!..—

Озирнувшись, бери олівець кольоровий,

обведи свою тінь по шпалері старій

і до неї промов власне слово ізнову —

чи себе розпізнаєш в фігурі кривій?

***