Слухаючи музику Максима Березовського

1.

Приголомшливий промінь

стрімко в темряву прорвавсь

і, заливши, ніби кров’ю, очі світлом, раптом згас…

Темрява — яка широка! Скільки натекло смоли?

Западаєшся в неспокій, ким пробуджений, коли?

На очах рубці зостались і невигоєний біль,

пробиваються кристали — пророста крізь шкіру сіль.

Зір у пучках зосередив, вивернув назовні слух,

звуки мідяні затвердли, уповільнивсь кожен рух.

Кут — ліворуч, кут — праворуч,

криво-прямо — скрізь кути,

заламався простір поруч, лиш нікуди б не іти?..

Ніч печалі, муко чорна, проминайся, поглинайсь,

чую, як в мені потворно заломивсь біжучий час…

Губи скривлені від крику,

пальці сторожко тремтять,

тчеться нитка під’язика, а душа, як шовкопряд.

Сам із себе проростаю, протинаю власну плоть —

вилітає з вуст кристалик, аби впасти й захолоть.

І, збудившись, виявляю: стелю круглу, стін вапно,

журавлів літає зграя, що всоталась крізь вікно.

І стоїш посеред хати, — іскра сонячна пече,—

підібгавши ніч, як вату, і не витерши очей.

2.

Розчиняється слух, — в перламутрову мушлю

звук угвинчено круто, — то півень співа?!

Повінь спала нічна — я прибився до суші,

на щоках дошерха ластовиння окрушин,

і світліє поволі важка голова…

Ніби пальці в лусці — значить, сон був у руку:

срібну рибу ловив в каламуті нічній,

значить, нуривсь углиб, де ні зблиску, ні звуку,

хоч припливи й відпливи відбились в мені.

Відчуваю нутром; то приб’є, то відхлине,

кров у жилах підвладна хитанню води,

і свідомість в проміжках виносить

щось срібно-пташине,

аби, зблиснувши, зникнути знов назавжди.

Дві краплини в очах лиш тремтять —

не проллються,

і пісок під стегном твердне в камінь палький.

Як це дивно — заснути й прокинуться, — сутінь,

а все тіло твоє мерехтить від луски.

Як це страшно — повітря бракує,

губи ловлять пітьму, а довкіл німота…

Своє слово вплети в хор — хай простір святкує,

і випорскує з губ гіркота…

3.

День не день — безнастанне сльотіння,

сон товстий, повстяний, не проткнуть;

прокидання, немов воскресіння,

виринання… Бо ніч — каламуть…

А по хаті, де мулу в коліно,

де хитає горшки круговерть,

плава скриня, а в ній — його віно:

марля, стьожка, сорочка на смерть…

Кожну ніч домовик ворохобить,

трусить з комина сажу на піл,

цвіллю хліб розшива для оздоби,

розлива каламутну купіль.

Ти по ночі пливеш — відпливаєш,

розмокає саманний ковчег;

на світанні когут вилітає,

але світ — безберег, безберег…

І нема куди птиці прибитись,

не пристать твоїй думці ніде,

імена каламуттю розмиті,

каламуттю розведений день.

І на пагорби хвильні угору

мчить потужна швидка течія,

і видніє крізь шибку прозору

вічна пристань твоя…

4.

І стверджує кору дубову мороз,

сніги сургучами печата;

мовчання смолою в устах запеклось,

язик крижаніє при ґратах.

Та й що він вам скаже: так, білі сніги,

сумує і згадує літо?

Замети довкола, як безліч могил…

І можеш, мов дурник, радіти,

що скреснуть сніги і оголять шляхи

і виловить він з-поміж сміття

дубовий листок, не потрухлий, сухий,

яким запечаталось літо,

промимрить: «Минулось… минулось… зима…»

І спрагло чекатиме знову

того, що пощезло, розтало, нема,

змереживши кору дубову…

***