Смерть, час і кава

Відчиняються двері міських кавʼярень

(чи вони зачиняються — важко знати,

за законами жанру від «я» до «я не»

відстань не більш метражу кімнати).

Двірники, як і в жовтні, колотять листя,

по собі залишають енергій згустки,

і ніхто їм не скаже «сюди не лізьте»,

бо природа зачистить все змахом хустки,

інакше — вітру, бо ті пожежі,

що в Каліфорнії штучно гасять,

потім виходять завжди за межі;

що ж, інтервенція не вдалася.

З іншого боку кордону лісу

дали свободу горіти вдосталь,

тож він згорає собі на присуд,

бо і в природи є власні ГОСТи.

Все це до того, що двері й вікна

хай відчиняються як їм треба,

тут все пояснює істина вічна:

ти тут для світу — не світ для тебе.

Тобто, заходячи до кавʼярні,

ти тут для кави, а не інакше,

цьому у доказ її наявність,

навіть якщо існування наше

зараз припинить удар на розі,

нас як ідею зітре у безвість,

кава ж залишиться вічно в роті

всіх, хто замовить подібний сервіс.

Осінь в останній своїй третині,

тобто у «н» і мʼякому знаці,

більше говорить малій дитині,

ніж зрозуміють природознавці,

Навіть дитина у листопаді

бачить, що все підлягає смерті,

може тому і у листуванні

ми в кінці року все більш відверті.

Смерть — це не стільки останній подих,

скільки колекція всіх до нього,

врізана в вічність собі на подив,

бо для людини життя — дорога,

й важко прийняти, що це — примара,

що бути живим означає померти,

що одночасно тебе нема, ра-

зом із тим, безумовно, є ти.

Тож, як ударить ракета поруч,

мало що зміниться, бо у часі,

поки ти слово «життя» говориш,

світ вже відбувся і знов почався.

1 листопада 2023