Смішний віршик

Ох ви, лідєри понтового ринку,

гендиректори власної пихи,

так впевнено ходите світом,

що аж земля під вами просить:

“Ляжте, відпочиньте…”

Вам можна кричати на весь район

про свої “успіхи” —

які вийшли, певно, з магазину

“Акція, мінус 90% за самопризначений статус”.

Вам можна знецінювати людей,

бо то ваш улюблений спорт.

А я, коли дивлюсь на ту виставу,

то сміюся…

бо якщо не сміятись,

то доведеться визнавати,

що ви серйозно оце все робите щиро.

Ви ходите, ніби купили весь світ,

та забули, що чек із магазину

— фейковий.

А я стою збоку,

дивлюсь на це шоу і думаю:

“Господи, який це серіал?

Комедія? Драма? Документалка про деградацію?”

Мені кажуть:

“Не смій сміятися з них,

це неввічливо!”

А я що?

Я просто реагую екологічно:

смiх — це мій механізм утилізації токсичних відходів.

Бо якщо вже бути чесною —

воно смішно лише до певної межі.

Поки ти бачиш,

як люди хизуються порожнечею,

ніби то диплом із Гарварду.

Поки вони в понтах шукають цінність,

а в реальності — пусті,

як шафа після зарплати.

Поки вони думають,

що сила в кросівках, у логотипах,

у гучних фотках,

у лайках,

а не в людяності,

яка робить людину людиною.

І ти вже смієшся іронічно,

але десь глибоко всередині

трохи болить —

бо шкода світу,

коли в ньому розмножуються такі екземпляри.

А потім озираєшся —

і бачиш тих, хто справжній:

тих, хто добрий,

теплий,

хто не продає душу за понт,

і не купує чужу за аплодисменти.

І ти розумієш:

оце і є люди.

А ті…

ті лиш маркетингова кампанія

своєї ж пустоти.