смоли щастя, теж втраченого

руки минулого

на моєму горлі

замінились твоїми,

що з плоті і крові.

знімаючи одяг,

невільні і нові

відкривають для мене

щораз новий обрій.

харкотиння

клекоче кислотами в горлі

отрута випаровується

разом із солями крові.

я дивлюсь на думки.

що невільні та нові

ми потрохи летим,

відкидаючи ролі.

звільняєш від болі

щораз моє горло

гадаєш, цигарці не тліти

не вистачить волі?

я належу тобі.

і не хочу я чорним

надалі рости.

я ще не збожеволів.

сонце, ти чуєш?

я не хочу буть чорним

і ти можеш то змити,

своїм доторком вітряним.

подихом легким

на складочки світера

розправить халату

моєму пóли.

я украв твій цілунок.

торкаючись пальцями

до серця мого,

ти відшаровуєш смоли.

ті смоли нажив

ще під полум'ям школи

ми себе розважаєм

в тактах металу вальсами.

руки минулого

мене відпускають

хочу так, як усі.

і уже не ховаюсь.

у вбиральнях, кабінках,

навушниках та муках -

я знаходжу себе

в твого голоса звуках.

я так хочу, як всі.

я не хочу буть чорним

текстом в сторінках манги

про твоє життя.

я не ворог,

і не тобі каяття

зболенно завжди приймати

просторним.

я вже майже навчився

не рватись на рани

як бачу від нього

"маяк" в телефоні.

я вже майже навчився

засинати в омані

пощáди, кохана!

я не хочу буть чорним.

ти своїми руками

вивільняєш всі гнóї,

та його існування

виявляє у мене

шрами на руках

на душі моїй і в легенях

я не можу бути чистим,

доки віра твоя у нього.

після столітніх

безутішних пошуків

знаєш що?

просто так не віддати

без тебе поки жив,

то втомився чекати

я. тебе. не віддам.

моє щастя - то

твоя

посмішка.