“Сніг кучерявивсь, скручувавсь в спіралі”

Сніг кучерявивсь, скручувавсь в спіралі,

наждачив слух до шерехту в дуплі;

і дерева, загострені, мов палі,

повитикались виклично з землі…

Яка безглуздість, мов труди Сізіфа,

громадить хмари та молоть сніги,

щоб захлинутись кучерявим сміхом

та зчистить сніг з ледачої ноги…

Струмливий зір просинює порошу,

немовби прагне янгола знайти

за деревами, але світ спустошивсь

до відчаю в очах, до гіркоти…

Шляхи розтоплені знов виявлять можливе,

диктатор-ворон прокричить; по-рр-ра…

Наситить очі аравійська злива,

що вже струмує нафтою з крила…

…Це кінець світу… Бо смола двоока

на тебе дивиться розпачливо крізь сніг;

конає пташка в смоляних потоках —

ти ж ні сніжинки їй подать не зміг.

Щоб відбілити спрагу аж до лету,

і розокремить пір’я на крилі…

Лягає сніг на очі, мов газета,

і тоне шрифт державний у смолі…

***