Сніги

Ой, як пахнуть сніги! Голова захмеліла,

і, учадівши, всох серед снігу будяк.

Під ногами, поглянь, навіть тінь побіліла

і біліє, біліє в очах березняк…

Кім’ях снігу летить у безодню зіниці

і, маліючи, тане в її глибині,

і зникають у небі побілені птиці,

і минають, минають раховані дні.

Ох, як пахне життя! Особливо — минуле.

День від дня не відняти — суцільний клубок.

Тільки голос подасть здаленіла зозуля

з глибини забуття, з осереддя думок…

І холодне крило аж по горло нагорне

запахущих снігів і тебе захмелить,

аби сохле стебло не здавалося чорним

і прожите життя не збігалось у мить.

Розкотив сповиття по самісіньке літо

і звільнив свою плоть, закричав немовлям,

бо без білих снігів надто вільно на світі,

що й поглинути може потульна земля.

В білий кокон снігів сповивайся щільніше,

до стебла хай тебе приторочує нить:

хилитайсь, хилитайся, неначе горішок,

щоб до білої суцвіті сніг пережить.

***