Сон про Бандеру

Уві сні я зайшла у кафе,

Де родичі долі зібрались за столиком.

Кажуть: «Ось вона, наша кров!»,

А я сміюся: «Та ні, не ваша логіка».

Вони тягнуть мене в свої кланові гри,

У ДНК-лотереї, де правди немає.

А я з консоллю — свій кодер світу,

Мені ваші титули? Та ну, не заїдає.

Мама шепоче: «Ти ж наша»,

А я киваю: «Так, мам, я твоя.

Але не ваша країна, не ваша парафія —

Я там, де серце не стискає, не пече зсередини».

І забирає мене вітер у інший бік,

Пру до чужих міст, де мова не моя.

А в школах глузують…

Та що з того? Я не з їхнього заліза,

Не зігнуть мене їхні дешеві погрози.

З’являється сильна постать — мов з новин,

Каже: «Ця дитина не наша.

Вона думає інакше, вона інша.

Відправляю її туди,

Де її душа дихає ширше».

І виростає переді мною дорога,

Не в темряву — в світло іншої країни.

Я їду, мов пташка, що вирвалась з клітки,

Бо мої корені — то не прапори,

А пам’ять, мови, і тиша родинна.

І я сміюся крізь сон:

«Світ, ти не зламаєш мене,

Я сама обираю, чим бути і ким.

Я не граю у ваші політичні кубики,

У мене є свій всесвіт —

І я в ньому переможу».