Сон про кордон

Мені снилось — земля тремтить,

і небо горить над дахами.

Мама сказала: “Ми вже не нація —

ми просто шлях, що пройшли ногами.”

Я кивнула. Без сліз, без “чому”.

Бо серце давно навчилося —

все, що рветься на дим і шум,

колись знову перетвориться в тишу.

Ми пакували свої роки,

як речі в валізу з дитинства.

На кордоні мовчала ріка,

і тиша стояла, як свідок.

“Наш дім — Молдова.” — сказала вона.

А я глянула в небо з війною.

Може, дім — не земля і не стіна,

а те, що не згорає зі мною.