Сон про Микиту

Ну, і сон наснився… дивний і живий,

Ніби серце шепче правду між рядків.

Я у тебе — тихо, на прийом зайшла,

А в очах — турбота, тепла і проста.

Ти сказав:

— Візьми, піди на каву, відпочинь трохи…

Наче не про гроші — про тепло руки.

Я ж додому тихо їх не витратила,

Наче почуття свої знов відклала.

Мама каже:

— Залиш, ще знадобиться згодом,

Коли в світ поїдеш за новим, за добрим.

І я слухаюсь — обережно, без ривка,

Бо любов — це ніжна, але й глибока ріка.

Потім раптом — дивно, соромно, важко,

Ніби бруд емоцій прилип до долонь.

Я його не змила — витерла об себе,

Бо свої тривоги носим ми бездонно.

Десь у небі тихо Санта пролітав,

«Щасливого Різдва» — і мимо, не до нас…

І лишилось в серці тихе запитання:

А чи буде диво? Чи це тільки шанс?..

А далі — інше. Поле. Тиша. Село.

Я будую дім — світлий і тепло.

Коні мчать, мов воля, серце — навпростець,

Наче я живу вже без страхів і меж.

І везу навоз — не бруд, а добрий ґрунт,

Все важке сьогодні — завтра стане в ріст.

Бо усе, що болить, що бентежить і ранить —

Стане силою тихою для нових доріг.

І прокинулась… важкість в голові,

Але десь глибоко — стало спокійніш.

Бо той сон сказав мені між відчуттів:

Ти не просто мрієш.

Ти будуєш дім.

І, можливо, диво —

Починається з тим,

Що любов народилась

Спочатку

В тобі.