Сон про одногрупника Максима

Увійшла я в клас — мов у справжнє царство,

Де в костюмах всі: герой, чудовисько, квас.

Вчителька сказала: “Глянь уважно, щастя —

Тут сидить той, хто давно дивився в вас.”

Спанч Боб зняв маску — під нею Максим,

Той, що кликав в ніч кафе, а сам зник всім.

Я лиш глянула — і серце прокотилось,

Наче давній спогад знову оживів.

Я лягла до нього просто у футболці,

Не ховалась, не тікала від тепла.

А навколо всі мовчали тихо-вголос,

Бо знали: сталося те, що й мало б пройтись до нас.

Привела його до мами — сонце в хаті,

Мама каже: “Не втручусь — хай донька цвіте.”

Але вітчим, наче звір старий і клятий,

Гарчав: “Я проти! Так не буде. Все не те!”

Максим ступив уперед, без шуму й крику,

Мов тінь, що стала раптом в два рази сильніш.

“Лиш один волос із голови її вріже вітер —

І ти знатимеш, на що здатний я, ти чуєш?”

А вітчим засміявся — смішок порожній, дикий:

“Та що зробиш ти мені, малий храбрец?”

І враз Максим подзвонив у стражу миттю —

І зло упало. Так буває. Кінець.

Вітчима взяли. Квартиру опечатали.

Старі ланцюги знялися з моїх плечей.

А ми з мамою — по сукні, білій, лагідній.

Бо світло завжди ходить після темних речей.

І я стою у сукні — ніби в новій долі,

Максим тримає руку, не пускає з мрій.

І сон говорить: “Все, що було болем — в полі,

Ти вийшла. Ти жива. І шлях твій справжній мій.”