Сон про побачення, якого не стало

У хаті вечір стиха дихав,

Мама збиралась йти в новий сюжет,

Де вітчим ніжно щось би тихо

Сказав їй — може, навіть привіт.

Та тільки мрія двері прочинила —

З’явилась бабця, сусідка — як грім.

І план, що наче квітка розцвіла,

Зламався за одну мить, за одним.

Мама міняє курс, мов вітер:

То сукня, то домашній стан.

За нею я — ні мислі витерти,

Ні зрозуміти, де початок, де фінал.

І каже різко, без церемоній:

«Нехай він сам їх в село везе!»

А в домі знов стара симфонія —

Хаос, що так давно живе.

І я стою, мов тінь між сценами,

Між їхніми словами в холосту.

І цей нічний сюжет старезний

Повернувся, щоб я бачила красу:

Що більше він не має влади,

Що це — лиш спогад з глибини.

І я, як та, що виросла над тим,

Спостерігаю вже не з середини.