Сон про побачення, якого не стало — Частина друга

А далі — клас. І темний телик,

Старий, квадратний, з кольорами, що тремтять.

На екрані Анна пише щиро, сміло,

А ми сидим, мов тіні, боячись дихать.

В її словах — історія, що пече.

В усьому класі — тиша, як у храмі.

І я відчую: є минуле, що несе

Уроки, написані не нами.

Та тишу ріже голос Віталіка —

Він щось шепоче в телефон: «Да, котику…»

І весь клас рветься сміхом, як музика,

І світ стає простим, майже дитячим, легким дотику.

Той сміх — мов тріщина у всій печалі,

Мов двері в інший вимір, без ваги.

І я раптово бачу: ми вже далі,

Ми вже не діти дому й його туги.

Сюжет обривається, мов стрічка,

Що різко вислизнула з кінопроєктора.

Та я встаю у тиші сну й відчуваю:

Я вийшла з зали старого, болючого сектора.

І трохи сміху, трохи світла,

Трохи Анни, трохи шкільної метушні —

І я розумію: те, що снилось вчора,

Вже не керує мною у мені.