Сон про шкільне минуле

У класі, де парти скрипіли, мов старі нерви,

Де діти дивились на мене, ніби я з іншого берега,

Я щебетала молдавською — так, як душа веліла,

А вони шипіли: “Говори нормально!”

Най тя качка копне, подумала б я сьогодні сміливо.

Тоді я була маленькою пташкою

в чужому, холодному гнізді,

І кожне “най тя шляк трафе”

в їхніх поглядах звучало без слів,

ніби вони хотіли стерти мою мову ластиком.

Та був один — Владик.

Єдиний союзник у цьому операційному театрі дитинства.

Він сідав поруч не з жалю, а бо САМ хотів,

бо бачив у мені людину, а не іншу мову.

Його присутність гріла, мов чай у металевій кружці

в зимовому спортзалі.

Вчителі нас пересаджували раз за разом,

може, думали, що він стримає мою “інакшість”,

а може — що я зроблю його тихішим.

Але ми просто сиділи разом,

і світ ставав трошки менш жорстким.

А ті, що кидали криві слова,

аби тебе ґрузді по виїдали — сказала б я їм тепер,

з усмішкою, без злості,

бо доросла я знаю:

чужа мова — не гріх.

Гріх — не чути.

І от тепер, крізь роки,

сон повертає мене в той клас,

не щоб вдарити минулим,

а щоб нагадати:

я вижила.

Я вистояла.

Моя мова не зламалась.

І в мені завжди був той вогонь,

який навіть дитячі насмішки не змогли загасити.

А Владик — маленький лицар з парти номер сім —

нагадує:

серед дикого натовпу завжди знайдеться хтось,

хто сяде поруч,

бо бачить твоє світло,

а не твій акцент.