Сон про те, як ми їхали в гості

Ми їхали в шлях, де валізи важкі,

мов спогади, що тиснуть на плечі.

Квартал гудів, сцена дихала світлом,

і Кравець кликала: «Діти мої, вийдіть,

бо ви — не натовп, ви — гості поважні,

кров футболіста, ім’я — мов печать».

І раптом гойднулось: чужі коридори,

дім президента, сходи знайомі.

Мене подають, наче долю в конверті:

«Забирай, вона твоя. Так склалось, так треба».

А я стою рівно, бо сльози — не зброя,

і плач ніколи свободи не дає.

То бачать у мені Бандеру, то знов

шукають по жилах чийсь спадок.

«Не наша», — каже мати, — «згадайте гостей».

І світ кудись котиться, ламається тиша,

і йдуть смс із Сирії чорні:

«Ми знайдемо… ми зітремо…»

Але я не гнуся — лише стискаю душу.

Приїжджає Бандера, немов перевірити правду.

Зеленський сміється тихо:

«Я думав, ти на нього схожа».

А потім обіймає, немов би сказав:

«Ти в безпеці».

І я кажу: «Війна, нас обох шукають».

Він лиш киває: «Йди до Кравець.

Тут тебе не зачеплять спецслужби темряви».

Та я їду у Чернівецькі землі,

до матері, де ніхто не знайде.

Там спокій густий, мов ранковий туман,

і доля знов зшивається ниткою тихою.

І зрештою шлях наш веде у Трансильванію —

до рідного батька,

до крові, що знає мене по серцю.

Там стає ясно: я схожа на нього,

і на маму свою,

а не на еліти, не на тіні великих людей.

І тато лиш каже:

«Ти знаєш, чого ми були у них в гостях?

Бо друзі ми.

Бо світ не такий вже й темний.

Бо мама тому й навчила тебе української,

що в серці твоєму — два вогні,

і жоден з них чужий».

Так сон розкрився —

як легенда, як пошук себе,

як дорога додому

крізь бурю, і смуток,

і кров,

і вибір.