Сон у вівторок

Мене накриває Андрій — мов тиша,

мов ковдра старих, перевірених слів.

Під подушкою пляшки — молоко і вершки,

наче спогади, що не скисли, а вистоялись.

Мама гукає: «Любо, вставай, у школу!»

А я спати хочу, бо сни тепліші,

ніж дні, де кожен женеться за правдою,

та боїться, щоб хтось не побачив, як любить.

Сестра знову тягне мою піжаму —

і це вже не про тканину,

а про моє право бути собою,

не вчорашньою, а оновленою.

А він… пише: «Може, спитаєш у мами?»

Я усміхаюсь —

це вже не та Люба, що мовчить у темряві.

Тепер я готую вечерю,

і тепло — в моїх руках,

а не в чужих обіймах.