Сон

Лягав у спокої — прокинувсь у тривозі…

І той вогонь, що тіло п’ятнував,

палив нутро… Я на щоці чув сльози…

Напевне, плакав, а чому — не знав…

Крізь штори світло рівно струмувало,

годинника вихоплюючи з тьми,

і кожна стрілка, піднята, мов палець,

здавалась застереженням німим.

Спинився час? Чи серце зупинялось?

Не міг я навіть пальцем ворухнуть,

І плоть мою, мов литу із металу,

немовби руки чиїсь владно гнуть…

І я не знав, яка моя провина,

чим завинив, навіщо каяття?

Нутро горіло, крижаніла спина,

немов раптово лопнула хвилина

і обірвалось уві сні життя…

Але чому, чому свідомість

була, мов скло, чистісінька, ясна,

і холодом проймала невідомість,

і холодила беззмістовність сна?..

І я чекав терпляче на світання,

а з’яви образу знайомого мені,

і очі, нахолоджені чеканням,

ушнипились в годинник на стіні.

І раптом голос — ніби хтось заплакав;

то, в муках роджене, кричало немовля,

і я заплющив очі на подяку,

і чув, як срімко кружеля Земля.

***