"Сонце себе за коси з пітьми витягує..."

Сонце себе за коси з пітьми витягує.

Сонце в очах існує, але не признане.

Сонце не зможе звати себе бродягою,

поки рівненько ходить, немов на прив’язі.

Поміж річними кільцями серце дерева,

мов у діжках вино: дощаних, з оковами.

Спокій тривання буде колись перерваний

гострим крилом троянди, як передмовою.

Наша кора тонка і на ній ще пишеться,—

сік витікає, ніби сльоза на сповіді,

ніби остання крапля, бо, врешті, тиша ця

в лоні уже волога, як перед повінню.

Сонце пускає перше коріння променів,

сонце впадає в око, немов безсонниця.

Тешуться з серцевини хрести чи профілі —

версія ночі з нашою тут розходиться.

20.06.20