“Сонце з круга зійшло і червоністю”

Сонце з круга зійшло, і червоністю

горло півня щодня заливається.

Незбагненністю та бездонністю

глибина земна розверзається.

Жовтим листям летять в полі вершники,

трав’яними шаблями вимахують,

западуться вони чи не першими,

перехрещені тінями-птахами.

А позаду у них — стяті соняхи

ой і котяться ж, ой і котяться…

Розтинається шаблі помахом

біла хмаронька, сиза горлиця…

З джерела не напитися спокою,

не зануритись в краплю — марниця…

Маю рану у грудях глибокую —

осока гостролеза кривавиться.

І, стискаючи рану десницею,

чую — осінь із мене викрапує:

де ступну, слід знакую суницями,

щоб в минуле колись та й потрапити.

Білі бджоли гудуть у колодах днів,

та льотки глухі, бо зачоплені.

Шаблі зблискують — що за знак мені?

Моя крівця уся вже розкроплена.

У всю довж шляхів ані пташечки:

чи крильми у шнур пов’язалися?

Осоко ж моя, ой домашечко!

Голова ж моя нахиталася…

***