Сонет

Коли німують людські живі душі,

тоді і роси кам’яніють на зелі,

а очі в молоді, немов од суші,

мертвіють, облітають навесні.

Того, душе, на світляних розгонах,

свої прозорі вікна розтворяй

і випускай слова на землю чорну,

де клекотять, мов казани, моря, —

щоб голосно садами Зворушили

на дальніх берегах твої слова

і сонце галасом живим зустріли

удосвіта на тисячі човнах, —

щоб роси бризнули, та тільки не камінні,

на ниву радощів, і праці, і терпіння!