Сонет 4

Нависли хмари, не проб'ється сонця промінь,

Зчорнілі стіни - днів минулих оповідачі,

Людей потоки ріднуть, не стиха дощі,

Жене прохожих, мов котів під стріху, студінь.

Тиняюсь містом, невідомі вулицí...

І, ніби, щось пригадую, й стою, як дурень...

Не поміщаються думки: розлилась повінь...

Схотілось притулитись до печí.

Відчув пронизливий і сковуючий погляд...

Той взір очей тернових до стіни прибив

І страх посіяв... й обернув на смолоскип.

У голові, немов, зійшов із рейок потяг...

Куди я йшов..? Навіщо гóродом бродив..?

І мовить їй не зміг нічого... геть охрип.

07.11.2019