Сопілка

Ти важко підняла повіки —

цвіла соняшникова жовть,

і перейшла моя сопілка

в живу калиновую плоть.

І я вже мав нову обслону —

джмелиним гулом наливавсь,

не знаючи, що до полону

взаємного так кличе нас.

О вічна ваба оплодування, —

що охмелила навзаєм;

переступивши грань кохання,

я впився у єство твоє.

Пізнавши солодість нектару

і глибину самовіддач,

не знав, що затаїв покару

твій росяноподібний плач.

Не знав, що упаду в сльозину,

змочивши зайві крила так,

що втрачу навічно рослинну

любов… і до нектару смак.

Та ще пилок на жовтих лапках

так плутав неквапну ходу,

що я застиг, як чорна крапка

на сонячнім твоїм виду.

І та сопілка, що настільки

зачарувала нас в ту мить,

живу протягувала гілку, —

щоб в пісню знов заворожить.

***