“Сосновий шум, дрімливий, колихливий”

А я у гай ходила…

П. Тичина

Сосновий шум, дрімливий, колихливий,

мов запевняв: хто слуха, той щасливий,

бо нуриться свідомість у глибінь,

де, мов листок, торішня плава тінь,

зозулею забута в перельоті,

і пахне м’ята забуттям в дрімоті.

Але крізь шум просочувався дзвін…

Він колами низавсь з усіх сторін

і, визволивши серце з окуття,

нагадував про страдницьке життя.

Очима скинув — луг аж золотіє.

Вода кипить від нересту: п’яніє

істота кожна, розпаливши плоть,

оспівує від захвату, як вміє,

життя своє, багате від щедрот.

Та, зваблений тим чаром весняним,

веселий серцем, поглядом сумним,

замість гілок побачив я сучки

і списся очерету вздовж ріки.

А ще побачив те, чого й нема,

мов прочинився день, і крадькома

з-поза чого, з-поза віків минулих

хтось визирнув і голосом зозулі

гукнув мене і доточив «лю-бов»,

і мовби щось згадав я, але знов

налинув шелест, на гілля наліг,

аби нічого я згадать не міг…

Шум шепелявий, капливо живиці…

Весь час здригаюсь, через те й не спиться,

мов по зозулі сіло на сучку,

і як здрімну, то будять все: ку-ку!

***