“Сотворивши себе, кущ шипшини завмер на узвишші”

Сотворивши себе, кущ шипшини завмер на узвишші,

хвиля думки біжить і ледь-ледь повітря колише,

перед зором струмує відміряний вічністю час,

що своїм проминанням споріднює зело і нас.

Тонко мгліють гілки, і дві зв’ялені ягоди гаснуть,

холодок зов’ядання ворушить повісмо сивин,

але ж нас навзаєм полонила надія прекрасна:

свою кров об’єднать і тривати в подобі людино-рослин.

У волоссі гніздо мостить пташка якась безіменна,

твердне шкіра, нестерпно наброщені пучки болять,

бродить змішаний сік і на лицях у мене

ягодини, підпалені кров’ю, горять.

Не піду до людей, затремчу і, позбувшися страху,

підібгаю коріння і крону згорну.

Моїм голосом скрикне в волоссі сполохана птаха,

бо знеобачки серце пташине я терням протну.

Розів’ється за мить листя жовте, щоб миттю упасти,

кружелятиме тінь, щоб, зібгавшись, податися гінко на схід,

і полишений кимось тремтітиме клапоть квітчастий,

аби ми пригадали покинутий світ.

Силкування даремні — спромігся бджолу пригадати,

що, розплющивши око, углиб зазира,

де пручається мовчки душа волохата,

та незрушні волокна, і ледве потульна кора.

***