Спалахи

Стоять, немов після посвятства,

дерева, світлі, мовчазні,

і щедро роздають багатства

сухій осінній стороні.

Я і собі підставив жмені —

хай капле золото й бурштин…

Але летять скарби повз мене,—

рука ж, пожадливо-нужденна,

вхопила декілька жарин;

і, відсахнувшись, біль струсила,

і, мов згадала давні дні,

труснула дерево щосили —

вогні посипались рясні.

І губи, спалені в гарячці,

прошелестіли:— Часе мій…

Хоч по пропаленій позначці

мої урази зрозумій…—

Та не страшна вогню пороша:

цілуючи вогонь, збагнеш,

що все чистішою виносиш

щоразу душу із пожеж.

Бо в чистім полум’ї згорає

все, що прибилося за рік.

І ти до тесаного раю

доступишся й жбурнеш в засік

оплавок срібний, олов’яний

чи жужелицю із долонь…

Але чому нестерпні рани,

де цілував тебе вогонь?

***