Спасівка

Вивертає вітер крону

срібним сподом догори.

У корінні сік холоне,

медом виступа з кори.

Камінь вивернувся сподом

і обличчя оголив,

капає смола з колоди,

що засклила лет бджоли.

…Спас медовий, яблуковий,

лик безсмертний на піску,

проступає крапля крові

на кожнісінькім листку,

і зі споду кожне слово

має вимітку чітку.

Медвяний панує спокій,

тануть хмари, наче віск:

рани й тріщини глибокі

воском затяглися скрізь…

Липнуть губи і долоні

до повітря, до речей:

всюди видно слід червоний —

пляма в грудях, ой пече!

Удихнув її в легені

разом з духом медвяним —

і на пам’яті зеленій

видно відблиск вогняний.

Виверни угору сподом,

вітре, і її мерщій.

Глянь, то віск чи грудка льоду?

Та ні здряпини на ній…

Тільки пляма проступає

калинова, вогняна,

ширшає вона, палає,

глибина ж її — страшна.

***