Спіщанілий час

За дужки життя не виносив себе він ніколи,

не думав про вічне,

бо в ньому присутній завжди.

За межами імені власного, ніби у полі,

розмитий свідомістю, сутністю завше твердий…

Немов в заповіднику «я» стрижньове пробувало:

тут руки вкоротять,

там пластирем губи замкнуть…

весь простір життєвий до п’ят обкарнали,

лише в глибину западалась некопана путь…

Але із-під ніг вигрібали і землю щоденно,

з грудей по складах витискали словник,

аби здичавіло оточував світ безіменний,

а з горла висотувавсь стрічкою крик.

А «я» — це камінчик вишневий чи лічений атом,

присохлий до ясен,— його язиком не торкнеш…

безрідне, безпам’ятне —

де ж твої батько і мати?..

Та як ти на світі ще й досі живеш?!

— А так і живу я у м’якуші тіла,

безпам’ятний я, тому й невагомий… Завис…

— Ти падаєш, падаєш в час спорожнілий,

і світ спіщанілий вже рушиться вниз…

І падають хмари, підтяті під корінь,

і сиплються вниз телефонні стовпи…

Розверзлась земля по самісінький обрій,

і в кратер державний летять черепи, черепи…

***