“Спливає цегла в глинища з соборів”

Спливає цегла в глинища з соборів,

та тінь хреста літає нерозтанно,

і погляд підіймається угору,

де клен росте розпачливо на бані.

Ти нас відкинувсь? Ми тебе — зреклися?

Вінча безглуздя храмова руїна.

Зливаються у нуль цегляні числа,—

ми ще живі, та мертва вже країна…

Вростає корінь в помисли високі,

з руїни духу випиває силу;

собор сплива у глинища, як докір,

стирчать повсюди арматурні жили.

Чи ж є межа між небуттям та сущим?

Окремить їх лиш лінія питання.

Все стало переходить у минуще,

грядущий суд триває до вмирання…

Гудрон кипить, і дим валує з пекла,

і олово стікає в домовини.

Смола повітря будить в горлі клекіт

і заганяє мову углибини…

Триває слід. І осідають стіни.

Та зір хреста підсаджує угору,

де клен росте, тримаючи руїни,—

з країни мертвих витікає корінь…

***