Спогад

Я буду слухняним, я не сумуватиму.

Ти зможеш гордитись, ти зможеш усім розповісти,

Як я шнурки сам зав'язую, як я читаю всі букви,

Як мене двічі не треба просити, щоби розповів віршик.

Я їсти не хочу, посиджу-подивлюсь на стінку,

Не вередую, просто сниться, буває, усяке.

То плавиться чиєсь обличчя, то сам розбиваюсь на друзки, то, знаєш, відрубують голову.

Дякую, що поклала під ліжко дзеркало - так значно краще.

Без тебе в садку було важко - кругом одні діти,

Бігають, плачуть, сміються, цілуються в щоки.

Я за ними геть не встигаю, коли мені сумно,

А сумно без тебе мені майже завжди.

Якщо ця сука ще раз зніме з мого зошита обкладинку з дональд-даком,

Я її поріжу, чесне слово, пирну її в жирну дупу, чи куди там дістану.

Не для того, я букви виводив, щоб вона цю обкладинку чіпала своїми гімняними пальцями,

А для того, щоб ти похвалила мене, свого любого сина,

А твої подруги від заздрості верещали й мокріли, як сучки.

Я чув, як ви з татом трахались, і це було нестерпно.

Так, ти не зчулася, як я вже вивчив це слово.

Мені здається, ти його зовсім не любиш, і робиш це не від хорошої долі.

Натомість ти млієш, і мрієш, і мрієш про мене.