“Спогади викреслив, імені зрікся”

Спогади викреслив, імені зрікся…

Не впізнавай мене — це вже не я…

Наче образу, забув я весь вік свій.

І не пристане вдруге ім’я…

Не спопелію, Боже, я вдруге,

трепетом тільки на клич озовусь.

Стелиться в ноги сонячна смуга, —

з неї зійти на обоччя боюсь.

Бо наблукався уже манівцями,

в сутінках вдосталь наспотикавсь,

не обминув жодної ями —

тільки й робив, що підводивсь весь час:

впав я хрестом на дорогу востаннє…

Хто я? Твій порох?.. Твій докір?.. Прости…

Та і тривалим було спотикання…

Нащо ж підводиш ізнов мене ти?

***