Спокуса

Чи йде тобі із рук та круглість первородна,

що чиста помислом освяченого лона,

де квітнуть квітові до осені глибокої

і гускнуть медові, настоянім на спокої.

Гарячі яблука — зсередини — від спілля

червоно сплакали у сутінне замшілля,

та їх ізнов чомусь долоня проминула,

так, як мина своїх дітей зозуля:

минаючи, питає, де пташата?

Тобі одне — всі сторони гукати,

розмотувати злежані клубки,

на сито сіять-просівать піски:

де заподілись всі чоловіки?

Земля нерушена — суцільний переліг,

сіллю затрушене реміняччя доріг,

на суходереві не змій — звичайний ворон,

суцвіттям з терену

клич віється угору.

Журливо так…

І сонях саморослий

шукає затишку — насіння ж дозріва, —

і крик його, не висловлений досі,

заплівся жовто у твої слова…

Що то за край, де простору в три кроки,

де тісно так що звуку, що луні,

і зветься медом стримуваний спокій,

такий привабний, певно, сатані.

А хтивість та, а спорожнілість лона,

а гріх розгрішений самотністю вдови,

а круглість яблук, ой, яка ж солона —

піднось долоні і хутчій лови

ті яблука…

Ось тобі стовп, змережений під змія,

зневаж усім, що в спадках навіки;

ще день минув — о радуйся, Маріє! —

кислиця пада зразу в дві руки.

***