“Спокусливець-змій, коліщатко гадюки”

Спокусливець-змій, коліщато гадюки,

хвиляста потвора, біжучий вогонь —

сопілка охрипла, і отвір широкий

затулюю листям пониклих долонь.

Мотузки окравок чи зашморг на горло,

з смертельною іскрою гнуте жало,

ти знаєш, чому розповзається чорно

по жилах смола й вичахає тепло?

Раніше прийшла ти у світ і дізналась,

що рух по поверхні — це рух вглибину,

сопілка для тебе жалібно співала,

рівняючи тіло на всю довжину.

Хвилясто за пазуху ти заповзала

і грілась, і гріла отруйний жальник,

і помста в устах визрівала оспало,

роздвоював мову солодкий язик.

Причаєна поруч, завмерла до часу,

чекаєш нагоди, щоб пломінь-жало

роздвоїть, а розум отрута погасить,—

і ти просичиш, що в почині було

єдине тепло…

Прийди, прихились, притулися до серця,

останнє тепло до краплини віддам…

І навзнак упав, і, як тінь, розпростерся:

під серцем сичала хвиляста вода.

***