Спомин

І

Скільки, скільки довгих років,

Років горя і турботи,

Проминуло з того часу,

Як по горах я ходив!

Чотирнадцять довгих років…

А в душі моїй ще й досі

Дзвонить стогоном скорботи

Тужний пам’янтний мотив.

Наче я ще й досі чую

Звук скорботної флояри,

Що старий вакар пускає

За вівцями по груні;

Наче й досі зачуваю

Голос матері старої,

Що про вас Довбуш співає

За куделею мені.

І ввижаються малому

Чорні постаті опришків,

Що на Косів чимчикують,

До Вижниці чи до Кут,

А між ними – славний калфа,

Збуй-легінь Олекса Довбуш…

Люту помсту він готує

За залізо панських пут.

Впізнаю його одразу:

Байбарак, черчені гачі,

Дубетлівка і тобівка,

Ще й блискучий топорець.

Погляд блискавкою грає,

А за чересом пістолі –

Не одній поганій лєнці

Гримнули вони: кінець!

Капелюх ув огальонах,

Пистик павиного пір’я –

Чи ж не гідна це оздоба

Отаманській голові?

У руках – ведмежа сила,

Груди – спіж, а дужі ноги

Незатертий слід лишають

На отаві лісовій.

ІІ

Ходять шепоти лісами,

Шелестять високі трави,

Дзвонять сосни і смереки,

Верховинський бір гуде,

Весело журчать потоки,

Беркут високо кружляє, –

То наш Довбуш, наш отаман,

На криваву справу йде.

То не сосни, не ялиці,

Не тонкі, стрункі смереки,

То співає веретено

В вутлій маминій руці,

В каглі вихор завиває,

Дика фуфела лютує,

Каганець блищить з опецка,

Кіт мурличе на печі.

То снується довга нитка

Ніччю з білої куделі,

Що єднає чорні думи

З мріями веселих днів;

І снується довга казка

Про опришків, чорних хлопців…

Чом не золота оздоба

Чорних заробітних днів?

Витвір мрійної уяви,

Що любовно накидає

На страшні криваві справи

Лицарський, містичний флер.

А слова тієї пісні

І мотив її тужливий

Змучену, зболілу душу

Заколихує й тепер.

ІЗ ЗБІРКИ “МОТИВИ”, HEIMWEH, 1925 р.