Сповідь дипломата

                             СПОВІДЬ ДИПЛОМАТА

(поема- трагедія)

Дав Бог мені на світ з'явитись на Донбасі,

Навесні, коли під хатами розквітав бузок!

Мій дід по благословенню Божої іпостасі,

На шию вчепив мені маленький образок!

Народження чекали дуже тяжко й довго,

Не сходилось в Божих помислах зі мною!

І увагою обійшов він нас також надовго,

Відгородив від світу білого наче стіною!

Звісно, в пам’яті моїй не лишилось,

Як раділи мені рідні та матір моя!

Але знаю, що мама від щастя світилась,

Тато, кажуть, співав на манір солов’я!

Дім наш стояв біля підніжжя гори,

Був він маленький і як хлів, без вікон!

Ми заповзали до нього, як кріт до нори,

А гору, довідався я, – звуть терикон!

Батько під цю гору працювати ходив,

Всі в нашому селищі були шахтарі!

Батько матір також до шахти водив,

Вона заряджала шахтарям ліхтарі!

Пізніше мені брата в капусті знайшли,

І ми вже втрьох чекали батька з роботи!

Ми бачили, що сусіди з шахти прийшли,

А гірка тривога вбивала всі наші турботи!

Також вкупі ми проводжали батька в забій,

В кутку на коліна ставали та Богу молились!

Тато йшов в шахту неначе в останній бій,

А ми на нього, наче в останній раз, дивились!

Часто бувало, що в селищі грали музики,

Ні – не ті, від яких хочеться танцювати!

Часто батько з матір’ю купували гвоздики,

А від мелодій тих хотілося гірко ридати!

Мені вже, як підлітку - зовсім нерідко бувало,

Батьків моїх друзів проводжати в останню путь!

Я бачив смерть біля нас, як вовчиця блукала,

Я знав, що щастя друзі мої - вже не знайдуть!

Я бачив нещасних хлопців, дівчат та жінок,

Які в сльозах шахту проклинали біля труни!

Я до нестями зненавидів похоронний вінок,

Мені вже здавалось, що наш світ без весни!

Одного дня я збирався вранці до школи,

Снідали разом з батьком та пили чай!

Погода паршивою дуже була, як ніколи,

А «до зустрічі» батькове здалося – «прощай»!

Я йшов до школи, а мені хотілося плакати,

І за партою справа чомусь вперто не йшла!

За вікнами собаки чомусь перестали гавкати,

І вчителька серед уроку, з класу кудись пішла!

Аж раптом парти в класі неначе здригнулись,

І невдовзі по дорозі голосно завили «скорі»!

Дерева в дворах наче від страху зігнулись,

А по селищу заголосили, як в бісовому хорі!

Я вискочив з класу і побіг до шахти,

Біля входу до неї вирувала людська біда!

Вибух в забої утворив чортячі ландшафти

І від сотні людей не залишив навіть сліда!

Вісьмом пощастило – вони лиш напів згоріли,

Серед них був і батько мій – спаси його, Боже!

В один день нещасні всі, як один посивіли,

Але я гірко плакав, та вірив, що Бог допоможе!

Я стояв на колінах і обціловував свій образок,

Я молився на нього і Бога з жагою просив!

Боже, подаруй мені твоєї любові зразок,

Адже ти з мертвих Ісуса на світ воскресив!

Бог молитву почув і на віру мене сподоби́в,

Батько вже не пішов до страшного забою!

Тільки сміх після вибуху вщент розгубив,

Та з лікарні прийшов з приставною ногою!

Я горнувся до нього, наче ніжне маля,

Я вмовляв його, тату сонцю всміхайся!

Ти поглянь, мій рідненький, як радіє земля,

Ти живий, а з минулим навік попрощайся!

Батько маму, мене та брата безмірно кохав,

Він і шахту до вибуху любив, як сестру!

Але зараз зі мною в розмовах він гірко зітхав,

І просив: - сину в забій не йди, бо я з горя помру!

Навчайся, мій славний, марно часу не гай,

Вивчай різні мови – англійську, німецьку!

Щоб щастя шукати, знання здобувай!

Працюй над собою і вчи навіть турецьку!

Не знаю, що сталося, любі друзі, зі мною,

Але я, такий собі бовдур, в навчанні!

Пройнявся до сліз, настановою тата сумною,

І вчитись почав, як бігун, на одному диханні!

Роки пройшли, моя праця увінчалась успіхом,

Я вже краватку носив та став дипломатом!

Батько в гості вже зустрічав мене сміхом,

Як і раніше, кохав я матусю та любився з братом!

Я збудував батькові з мамою новий будинок,

Їхати в місто батько відмовився навідріз!

По цьому був в мене з ним не один поєдинок,

Чим матусю доводили ми до суму і сліз!

Брат мій на Донбасі завів хорошу сім’ю,

Двоє гарних племінників в мене з’явилось!

Мені здавалось, що щастя я донесхочу п’ю,

Мені і в тяжкому сні вже лихо не снилось!

Так би і йшло життя - де в радощах, а де в скруті,

Так би і віку дожили мої батько та мати!

Але слуги сатани з’явились сім'єю забуті,

А життя почали диктувати російські гармати!

Сатана знав, як на Землі отримати успіх,

Це його принцип – розділяй та пануй!

Це його ціль – звести правдивих та мужніх,

А спосіб вовчий – вбивай та мордуй!

Моя Батьківщина стала на землі межею,

На якій люди почали страчувати рідню!

Де люди продались сатані душею,

Де катування і вбивство, як борщ у меню!

Де брат з автоматом іде на свого брата,

Де снайпер в приціл бачить рідне подвір’я!

Де вбивають за наказом російського ката Пілата,

Де міни - тіла людські рвуть, як ганчір’я!

В мого брата розуму чорт силою не відібрав,

Брат щодня, з Донецька на зв’язку зі мною!

Брате, мерщій додому – поки нас Бог не скарав,

Брате, благаю, Батьківщина стала тюрмою!

Брате, прошу – з вогню батьків забери,

Мій будинок в такому ж самому пеклі!

Брате, смерть кожний час прилітає згори,

З братами, як з фашистами бої йдуть запеклі!

Пізно вночі в Британії знов пролунав дзвінок,

Брате, я впевнений в Лондоні ти ще не спиш!

Боюсь, що нам знадобиться великий вінок,

Брате, боюсь, що цього ти собі не простиш!

Я мав вести назавтра важливі переговори,

Але всіма правилами та нормами знехтував!

В свідомості моїй бачились жахливі потвори,

Від яких я матір та батька своїх рятував!

Я летів в літаку, під сонцем, до рідного двору,

А серце моє кричало та вискакувало з грудей!

Аж раптом в нього наче відібрали опору,

І я зрозумів, що навіки втратив рідних людей!

Я міцний та здоровий, тихо почав вмирати,

Сльози душили мене, неначе туга петля!

Я почував, що нікому вже мене визирати,

Я знав - матуся на небі з Богом вже розмовля!

До рідного подвір’я довезли мене військові,

Ще здалеку я побачив, що хати в дворі нема!

Було видно, що в дворі кущі бузкові,

Стоять без листя, наче зараз надворі зима!

Я заскочив до двору і впав на груди каміння,

Воно від вибуху ще трохи курилось!

Я втратив віру в Боже спасіння,

Бо в страшному сні мені таке ще не снилось!

Я завивав від жаху, як поранений вовк,

Навпіл із кров’ю я розгрібав руїни!

Аж раптом мені заціпило і я замовк,

О Боже! Дерев’яна нога і з нею коліно!

Подальше я згадую неначе пекло,

Я голову матері вигріб з каміння!

В очах моїх все пропало та смеркло,

З свідомості зникло людське розуміння!

Мій крик було чути далеко від рідного двору,

Я захлинався сльозами неначе отрутою!

Я бачив над подвір’ям жахливу потвору,

А поряд з нею Матір Божу в кайдани закутою!

Я кричав до неба, як навіжений,

Боже, навіщо волю ти дав сатані?

Боже, навіщо править диявол скажений,

Навіщо зло на Землі співає свої пісні?

Прийшов я до тями на ліжку в шпиталі,

Вже майже місяць пройшов від страшної події!

А мені все смерть бачилась в страшному оскалі,

А мені все вбачались страшні вовки-лиходії!

На горизонті мені бачились Богом створені люди,

Руки та ноги, але на плечах чомусь голови вовчі!

Чи то люди, чи то жорстокі потвори, а може іуди,

Чи то мисливці, а може вбивці, а може ловчі?

Мені вбачалась якась сатанинська містерія,

Вовчі голови зненацька мінялись на чоловічі!

А на обрії з’являлась бандитська імперія,

Та чоловічі голови із злобою дивились у вічі!

Ці голови були чомусь до болю знайомі,

Я недавно вів з ними дипломатичні розмови!

Ці вовки братами себе звали у моєму домі,

А сьогодні голови – це смерті, сироти, вдови!

Я бачив, як через державний, Український кордон,

Йшли батальйони вовків у військових одежах!

А попереду них танки, гармати, армагеддон,

Моя рідна земля в біді, в смертях і в пожежах!

Мені бачились міномети та кулемети,

На плечах і в руках у людей-вовків!

Я бачив закривавлені руки, багнети,

Людей було обмаль – все більш хижаків!

Аж ось промайнуло знайоме обличчя,

Боже, та це ж мій товариш по службі!

Люди, ні – це неправда, які протиріччя,

Хто може стріляти по нашій дружбі?

Я вдивляюсь в обличчя приятеля свого,

Що привело тебе з Москви в Україну?

Що зробив я тобі поганого, злого,

Навіщо з моєї хати зробив ти руїну?

За що моїх матір та батька ти вбив,

Чому після тебе сироти, каліки, нещасні?

Який сатана на смерть тебе сподобив,

Навіщо на небо походи дітей передчасні?

Чим мій народ завинив перед тобою,

Чи може тобі замало своєї землі?

Чому до бандитського ти вдався розбою,

Чим розум затьмарив тобі вбивця в Кремлі?

Що, скажи, що зробило тебе іудою,

Чи може заздрість до наших буднів?

Якою звіриною тебе вкрило облудою?

Адже ви на нашій землі продажні блудні!

Чим спокусила тебе українська земля?

Адже ви своїй ради не можете дати!

Адже у вас свої, неосяжні, безкрайні поля,

Вам би у себе їх добром та правдою засівати!

А у нас що? Газу та нафти майже нема,

Вугілля, залізо, земля майже розкрадені!

У нас тільки гарна для правди тюрма,

У нас труси і ті вже в ломбарди закладені!

У нас волю має тільки неправда та зло,

У нас продажні чиновники, суди та поліція!

Все проти людей чортополохом у нас розцвіло,

Кажуть, в Іспанії добрішою була інквізиція!

У нас наполегливо винищують пенсіонерів,

У нас морять голодом вчителів, лікарів!

У нас тільки воля для злодіїв-мільярдерів,

У нас тільки повна свобода для лихварів!

Що, скажеш, друже, – життя у вас краще,

І ти гарматами прийшов нам допомогти?

Щоб зробити раєм життя наше пропаще,

Тому ти і вирішив кістьми в Україні лягти?

Що, у вас молоді, як оженились, то нате вам хату?

Чи нате вам хоч під два відсотки кредит?

Що, можна погасити кредит на російську зарплату?

Чи може не в кожному банку вас грабує бандит?

Що, вас пограбували і в суді добились ви правди?

Захворіли тяжко і вас на спасіння до Тель-Авіву?

Ні, нещасними залишитесь ви назавжди,

Ні, слугою залишишся ти без сумніву!

Все, як в Україні, все один до одного,

Адже ми з вами століття були, як браття!

Ми їли разом з одного корита брудного,

Одне на нас комуністичне прокляття!

То чому ж, товаришу, ти приперся на Україну,

Невже продав свою совість за десять цілкових?

Чому замість друга я бачу потвору зміїну,

Невже горя мало знала Росія в роках сорокових?

Чи може совісті, друже, в тебе і не було,

А може хочеш знов до корита хохлів повернути?

То знай, нам не зарадить твоє, чи чиєсь западло,

А ми, як страшне марево, хочемо минуле забути.

Ми мріємо про мирне та щасливе життя

І ми навіть через смерть досягнемо своєї мети!

Нам не завадить ні ваше сміття, ні ваше виття,

Ми будемо на колінах до щастя, до мрії повзти!

Богу Слава! Окрім вас в нас є добрі сусіди,

В нас є з кого брати приклад хороший!

Не всі навкруги лиш вовки-людоїди,

Підставлять руку, позичать грошей!

А ми знищимо злодіїв, відбудуєм заводи,

Ми виженем окупантів зі своєї землі!

Ми доб’ємось свободи через всі перешкоди,

Ми вилізем з братньої, триклятої петлі!

Та братів закликаємо, якщо ви браття,

Заберіть з України російських бандитів!

Зупиніть в Україні Боже розп’яття,

Та із трону геть диктаторів-паразитів!

Бог ваші гріхи з неба добре бачить,

Повірте, їх ніколи Він вам не простить!

Смерті наших дітей Бог ніяк не пробачить,

Вам за наші нещастя сам сатана відомстить!