Сповідь доньки

Мамо,

ти називала мене бурею,

казала — важка, нестерпна, чужа.

А я ж твоя.

Твоя кров, твоє дитинство,

твоя зморшка біля ока,

твій голос, коли плачеш нишком уночі.

Ти вибрала не мене,

а тишу, де тебе не питають «чому».

Ти любиш її, ту чужу,

бо в ній не бачиш себе —

вона не нагадує про те,

ким ти могла бути,

а я — нагадую.

Та знай: я вижила.

Без твоїх рук, без твоїх слів,

замість колискових — образи,

замість ніжності — холод.

Але я виросла,

і несу в собі не зло,

а вогонь, що очищає.

Ти можеш не любити мене,

але не змінити того,

що я — твоя правда.