“Сріблясті ланцюжки води”

Сріблясті ланцюжки води

звисали з стріх

і дзеленчали,

і тупо блимала лопата

в кутку сіней.

Ручай калюжив через двір

і важко, майже неможливо,

було робить собі кораблик,

і лячно ногу перенести

через ручай: сонця пливуть.

І ледь вловимо зачинався

у небі жайвір,

і холодно хитались віти,

дратуючи лякливу тінь.

І мітилась в повітрі путь:

від брості до плода хрумкого…

Ще не окреслилися чітко

стрімкої річки береги, —

і лиш одне, що свідкувало

про вічно суще і незмінне

передчуття весни п’янкої.

Моя присутність — в плині цьому.

Бо хтось же мусить бути свідком?

***