“Срібна кров”

Зникає слово в тишині, і слід сріблястий гине;

себе ти видихаєш щороку — не злічить

тих близнюків, що шнуром прив’язані до спини,

і кожен за тобою слідком біжить, біжить…

Ти озирнувсь — позаду в замет останній пада,

за ним наступний миттю коліна в сніг схилив…

Вперед біжи, вперед, бо згинуть всі дощаду,

та ніг не відірвати від білої смоли…

Архангельська труба співа срібноголосо,

тебе луна штовхає, прикваплюючи крок,

виблискують в повітрі срібно-співучі коси,

і звабливо біліє наметений сніжок…

Спинився, бо з-під лиж спурхнула грудка біла,

назад поглянув: коси спинають двійників,

оточений металом, закляк осиротіло

і слухав: холод дзвонить у тисячу дзвінків…

Метал захолоняє, бо срібло зір судомить,

і мармурові губи зімкнулись, щоб мовчать…

Зійшов із постаменту, й спинивсь за крок від дому,

і слухаю, як коси під п’ятами сичать.

Ти сам себе побачив очима тих, що впали,

слухняно за тобою йдучи шнуром слідком.

І ти зоставсь один, відлитий із металу,

з останнім уже віддихом,

посрібленим ковтком.

***