Сталість

Все в дереві збулось — і формою, і змістом,

тому й смирення в ньому, тому і падолист.

А тут що не ковток — повітря скалка — вістрям

занозиться в горлянку, і ріже губи свист.

Надміру нам життя на одиницю часу,

бо й латочки землі нам вистачило б тут,

щоб чисто спалахнуть і радісно погаснуть,

не почорнівши, ні, позолотивши ґрунт.

У гніздах золотих, у золотих півкулях,

як в пригорщі вода, хвилини аж дзвенять.

Життя надміру, так, та часу все бракує:

тож квапимося жить, колеса аж киплять.

Все тонший корінець снується з дому, з дому,

все далі й далі він від рідної землі,

і пам’ять вибляка поволі, як солома,

а швидкість все зроста — вивітрюється слід…

І прагнеться — чому? — прожити одночасно

під деревом в саду, на камені в степу,

при чистім джерелі, що краплі ниже рясно,

у затінні липневім, сховавшись під лопух.

Т у т прагнеш бути й т а м : в теперішші,

в минулім,

а погляд все тече і сталості жада…

Облущилась вгорі потріскана півкуля,

у горлі застряє потріскана вода…

Надміру часу нам, та вічності замало,

тому й дрібниться мить, торочаться шляхи,

рве очі вітер нам — ми ж тиснем на педалі,

та при самій землі стина нас небосхил.

***