Станси

1.

Ще досить простору між сосон зсутенілих

і тиші гострої, щоб зранить сонне тіло.

Ще неба досить, щоб його зчорнить,

ще так далеко та осудна мить,

що все тобі здається геть можливим:

минеться сум, і будеш ти щасливим,

запахне м’ята, чебрик зацвіте,

і ти перо ще знайдеш золоте…

2.

Крайнебо тут під самою стопою,

і м’яти жмут холодної з тобою,

язик струмка, приречений на схлип,

тебе гука ступнуть рішуче вглиб.

Куди ще глибше, коли ти в усьому:

нема й піщинки, що була б окремо,

в усьому ти, як дух, як серцевина,

і множишся на все ти похвилинно.

***